Юмор в произведениях А. Аверченко

[sunnysandy]

Кому на свете живется легче? Конечно же, оптимисту. Человек, для которого всегда, как говорится, стакан наполовину полон, не растеряется даже в самой глупой ситуации. Из чего же, из чего же сделаны наши оптимисты?

Естественно, здесь важно умение контролировать собственные эмоции. Вот случай: в автобусе какой-то неуклюжий тучный дядька отдавил вам ногу; выйдя из автобуса, вы оступились на ровном месте и шлепнулись; из-за чего опоздали на поезд, а ко всему прочему дорогу вам перебежала черная кошка. Так вот, если кошка в ваших глазах остается все тем же пушистым млекопитающим, пусть даже не совсем милым, как прежде, но не исчадием ада, то спешу вас поздравить: вы – оптимист!


Впрочем, куда важнее уметь шутить, особенно над самим собой. Подумать только, как много значит удачная шутка! Настроение поднять – не вопрос, лицо улыбкой украсить – запросто! Разговор поддержать – еще лучше! Вообще, я считаю, что внутри каждого человека устроен так называемый «сундук смеха». Громадность этой штуковины зависит, как вы уже догадались, от того, как ловко применяете шутки в разных ситуациях.


Вот например, выдающийся литературный смехач Аркадий Аверченко. Судьба его была далеко не простой, а жизнь – не медом. С ранних лет он прошел через суровые испытания – познал безотцовщину, одиночество, тяжелый труд в юношеские годы. Но, невзирая на свое несладкое детство, Аркадий Тимофеевич написал множество веселых юмористических рассказов о маленьких и больших. А все благодаря оптимистическому мышлению! Герои его типичны и, кажется, неподвластны времени. Рассказы Аверченко – это сногсшибательное изобилие человеческих нравов и качеств. Здесь есть все: любовь, гнев, дружба, хитрость, зависть, скупость, самовлюбленность, мнительность. Знакомство с героями произведений русского шутника для меня не проходит бесследно, ведь они сотканы из противоречий!

Самое удивительное то, что автор умеет достойно и с юмором преподнести любого члена общества – будь-то начальник службы тяги старик Мишкин, или беспартийный товарищ Иванов. С одной стороны, все они, как один, вызывают улыбку на лице, но с другой, начинаешь копать глубже, пытаешься понять логику поступков и мыслей каждого персонажа.


Так вот, похоже, сундук смеха этого писателя работал «на ура»! Юмор, ведь, – дело тонкое! Но Аркадий Аверченко, как никто другой, умел чувствовать грань между шуткой и насмешкой, дельной иронией и злым сарказмом.


Берегите свой сундук смеха! В любой неудачной, на первый взгляд ситуации, слово за слово, шутка за шуткой – и вот оно, прекрасное расположение духа!

[sunnysandy]

Якось Аркадій Аверченко (далі – А.Т. – Аркадій Тимофійович) сказав, що він дуже любить дітлахів, а ті – його. Саме темі безтурботної і солодкої пори життя – дитинству – пан Аверченко присвятив цикл оповідань «О маленьких – для больших» («Про маленьких – для дорослих»). Сюди увійшло 18 дотепних розповідей із життя малесеньких «чомусиків».


Про що йдеться у творах цього циклу? Здебільшого, про непорушну віру малечі у слово, сказане дорослою людиною. І справді, тільки діти по-справжньому вміють вірити – щиро, усім серцем. Згадайте себе у дитинстві. Колись ви були пухкеньким чорнявим хлопчиною, одягненим у ситцевий клітчастий комбінезон яскраво-жовтого кольору. Чи худорлявим русявим дівчам, що аж ребра світились, та з величезними синіми очами, наче небо. Словом, справа не в цьому.


Річ у тім, що колись ви спотикались лишень об іграшки, недбало розкидані у кімнаті. Найбільше страждань приносило коліно, яке ви розбивали щоразу, бігаючи наввипередки з друзями на дворі. Найсерйознішою прикрістю у дитинстві для вас була нова іграшка, яку чомусь завжди купували сусідському Василю, але не вам; або ж неминучі «о пів на восьму» ввечері – час, коли маленька Попелюшка чи безстрашний Пірат мають йти додому. Колись ви ще не були знайомі зі складнощами, не бачили справжньої болі, підлості, зажерливості, втрат, брехні – усього того, без чого неможливе доросле життя.


На противагу усьому цьому світ дитинства розкриває очі нам, дорослим, на дивовижні речі. Ці речі за своєю суттю не є складними – вони дуже прості. Утім, як і все геніальне.


Така картина яскраво промальована в оповіданні А. Аверченка «Вечером» («Ввечері»). У кімнаті сидить він – наш славнозвісний письменник-гуморист. Із великим захопленням читає книгу. «Історія французької революції» поглинає його цілком та повністю. Здається, ще кілька хвилин – і жодна жива душа не в змозі буде відволікти А. Т. від цього прекрасного заняття. Аж раптом А. Т. щось відчув: “Сзади меня потянули за пиджак. Потом поцарапали ногтем по спине. Потом под мою руку была просунута глупая морда деревянной коровы. Я делал вид, что не замечаю этих ухищрений. Сзади прибегали к безуспешной попытке сдвинуть стул. Потом сказали: «Дядя!..»”.


Це була маленька Ліда. Раптово, невчасно, але приємно. «Чому приємно? – запитаєте ви. – Адже відволікатися на якісь дурнуваті ігри саме зараз – зовсім не те, що потрібно. Тиша і спокій – зараз потрібно тільки це!».
Далі – питання – відповідь, питання – відповідь. На кожну відповідь з’являлось нове, але цілком логічне «чому». Мабуть, дитяча увага має бути приємною саме тому, що вона є справжньою, природною.


“Отказать ей трудно. Глаза сияют, как звездочки, и губки топырятся так смешно…”. У ході бесіди А. Т. переходить на жарти, як це роблять усі дорослі:

– Покажи картинки!
– Ладно. Хочешь, я найду в журнале твоего жениха?
– Найди.

Я беру старый журнал, отыскиваю чудовище, изображающее гоголевского Вия, и язвительно преподношу его девочке:

– Вот твой жених.
В ужасе она смотрит на страшилище, а затем, скрыв горькую обиду, говорит с притворной лаской:
– Хорошо-о... Теперь дай ты мне книгу – я твоего жениха найду.
– Ты хочешь сказать: невесту?
– Ну, невесту.

Настала така бажана й очікувана тиша – Ліда занурилась у пошуки нареченої-опудала. Кілька хвилин потому у повітрі повисло дитяче хлипання. Вологі від сліз круглі очі розгублено дивились на дядька-письменника. “Я не могу найти для тебя страшную невесту” – чи-то із розпачем, чи то зі злістю відповіла мала. Ось воно – щире дитяче серце, сповнене безмежних надій і віри.

А. Т. Аверченко сприймав людину як дорослу дитину, а в дитині завжди бачив дорослого, що лише удає з себе маля. Що він мав на увазі? Можливо, нам (дорослим) слід брати приклад з дітей? Звертати більше уваги на звичне, близьке серцю і душі, бути відвертим, перш за все, із самим собою?